ukr.coolreferat.com.ua страница 1
скачать файл



БІОХІМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ПРИ ПАТОЛОГІЇ ОРГАНІВ СИСТЕМИ ТРАВЛЕННЯ


  • До складу системи травлення входять травний канал, підшлункова залоза та печінка.

  • Порушення процесів травлення і всмоктування може відбуватись, принаймні, з трьох причин:

  • а) у зв'язку з гальмуванням або відсутністю дії ферментів;

  • б) через запальні процеси шлунка й кишечнику;

  • в) з виникненням новоутворень тощо.

  • Основні процеси перетравлювання складних вуглеводів відбуваються в тонкому відділі кишечнику, де діють амілаза (на крохмаль і глікоген), мальтаза (на мальтозу), сахараза (на сахарозу) і лактаза (на лактозу).

  • Під дією згаданих ферментів складні вуглеводи гідролізуються до глюкози, фруктози та галактози, які всмоктуються в кров, потрапляють у печінку й метаболізуються до глюкози. Тому процес перетравлювання вуглеводів можна відстежувати за вмістом глюкози в крові.



При запальних процесах органів травлення (гастрити, гастроентерити, ентерити) або підшлункової залози (панкреатити) порушуються процеси гідролізу полісахаридів внаслідок нестачі або порушення біосинтезу амілази й дисахараз. Це призводить до неповного розщеплення в кишечнику полісахаридів і дисахаридів.

  • При запальних процесах органів травлення (гастрити, гастроентерити, ентерити) або підшлункової залози (панкреатити) порушуються процеси гідролізу полісахаридів внаслідок нестачі або порушення біосинтезу амілази й дисахараз. Це призводить до неповного розщеплення в кишечнику полісахаридів і дисахаридів.

  • Негідролізовані дисахариди потрапляють у товстий кишечник, де зазнають впливу бактеріальної мікрофлори і зброджуються до молочної кислоти. У цих випадках реакція калу стає кислою.

  • Сахароза, крім цього, здатна зв'язувати значну кількість води й утримувати її в кишечнику, посилюючи діарею.

  • Зміни адсорбційних властивостей слизової оболонки тонкого кишечнику, які виникають при його запаленнях, призводять до порушення всмоктування моносахаридів у кров. Усе це спричиняє розвиток гіпоглікемії та пов'язане з нею недостатнє забезпечення тканин організму глюкозою.



Порушення обміну білків спостерігається також на етапі їх гідролізу і всмоктування амінокислот. Дія ферментів, які гідролізують білки, є кооперативною. Це означає, що кожний фермент руйнує пептидні зв'язки між певними амінокислотами поліпептидного ланцюга білка.

  • Порушення обміну білків спостерігається також на етапі їх гідролізу і всмоктування амінокислот. Дія ферментів, які гідролізують білки, є кооперативною. Це означає, що кожний фермент руйнує пептидні зв'язки між певними амінокислотами поліпептидного ланцюга білка.

  • Так, у шлунку пепсин гідролізує пептидні зв'язки, утворені аміногрупами ароматичних амінокислот (фенілаланін, тирозин), а також лейцину і глутамінової кислоти. Унаслідок цього утворюються поліпептиди, які мають у своєму складі від 4 до 8 залишків амінокислот. Подальший їх гідроліз здійснюється трипсином і хімотрипсином у тонкому кишечнику.

  • Дія трипсину спрямована на пептидні зв'язки, утворені карбоксильними групами лужних амінокислот (аргінін, лізин) та аміногрупами інших амінокислот.

  • Хімотрипсин переважно гідролізує ті пептидні зв'язки, які утворені карбоксильними групами ароматичних амінокислот (тирозин, фенілаланін, триптофан) та аміногрупами інших j амінокислот.

  • У перетравлюванні білків у тонкому кишечннику активна роль належить і екзопептидазам (аміно- та, карбоксипептидазам), і дипептидазам, які завершують гідролітичне розщеплення білків до амінокислот, розщеплюючи окремі дипептиди. Таким чином, білки розпадаються док амінокислот, які всмоктуються в кров.



Якщо дія пепсину гальмується (наприклад, при анацидному гастриті, коли зменшується рН), білки в шлунку не розщеплюються, а потрапляють у тонкий кишечник і там зазнають неповного гідролізу. Нерозщеплені фрагменти білкових молекул посилюють перистальтику кишечнику й спричиняють пронос.

  • Якщо дія пепсину гальмується (наприклад, при анацидному гастриті, коли зменшується рН), білки в шлунку не розщеплюються, а потрапляють у тонкий кишечник і там зазнають неповного гідролізу. Нерозщеплені фрагменти білкових молекул посилюють перистальтику кишечнику й спричиняють пронос.

  • Порушення процесів ферментативного гідролізу білків і всмоктування амінокислот у травному каналі призводять до посиленого їх перетворення гнильними мікроорганізмами в товстому кишечнику. У процесі гниття білків утворюються протеїногенні аміни (путресцин, кадаверин, тирамін, гістамін) та отруйні ароматичні сполуки (фенол, крезол, індол, скатол). У нормі цих сполук в організмі утворюється мало, і вони знешкоджуються в печінці. При надмірному їх утворенні розвивається загальне отруєння організму, що негативно впливає на обмінні процеси.



Порушення обміну ліпідів може спричинятися розладом процесів гідролізу та всмоктування їх у травному тракті.

  • Порушення обміну ліпідів може спричинятися розладом процесів гідролізу та всмоктування їх у травному тракті.

  • Однією з передумов нормального розщеплення ліпідів і всмоктування продуктів гідролізу є емульгування їх жовчними кислотами, які вкривають жирові краплі, зменшуючи їхній поверхневий натяг. Унаслідок цього великі краплі жиру розпадаються до найдрібніших краплинок. У такий спосіб поверхня контактування жиру з ліпазою значно збільшується. Оскільки ліпаза діє тільки на межі розподілу фаз вода — жир (ліпаза є білком, який розчиняється у воді, а жир у ній не розчиняється), гідроліз жирів буде ефективнішим, якщо шар емульсії буде тоншим. Жовчні кислоти виконують також інші функції. Зокрема, вони активізують ліпазу й утворюють розчинні комплекси із жирними кислотами, що забезпечує гідроліз жирів та всмоктування вищих жирних кислот. Захворювання підшлункової залози і тонкого кишечнику можуть спричинити недостатню кількість або зниження активності ліпази, а патологія печінки та жовчного міхура — недостатню кількість жовчних кислот.

  • При недостатній концентрації жовчних кислот і ліпази гідроліз та всмоктування жирів значно знижуються. При цьому кількість жиру в калі різко зростає (стеаторея). Стеаторея досить часто супроводжується сильною діареєю, а організм, крім поживних речовин, втрачає воду й електроліти.



Значення біохімічних аналізів для діагностики розладів шлунка неістотне.

  • Значення біохімічних аналізів для діагностики розладів шлунка неістотне.

  • Біохімічні тести застосовують у тих випадках, коли секреція хлороводневої кислоти в шлунку або завелика, або недостатня. Надлишкова секреція шлункової кислоти є важливим фактором у патогенезі виразки дванадцятипалої кишки (але не шлунка). Визначення секреції кислоти шлунком тепер виконується рідко. Воно може бути корисним, коли треба виключити ахлоргідрію як причину гіпергастриксинемії, якщо останню виявлено у хворих з виразкою дванадцятипалої кишки.



Підшлункова залоза це залоза змішаної секреції. Вона є важливим ендокринним органом, який синтезує інсулін, глюкагон, панкреатичний поліпептид та інші гормони. Екзокринний секрет підшлункової залози — це лужний, збагачений бікарбонатом сік із вмістом різних ферментів, які необхідні для нормального травлення: проферментів протеаз (трипсину, хімотрипсину та карбоксипептидази), ліполітичного ферменту ліпази, коліпази та амілази – гліколітичного ферменту.

  • Підшлункова залоза це залоза змішаної секреції. Вона є важливим ендокринним органом, який синтезує інсулін, глюкагон, панкреатичний поліпептид та інші гормони. Екзокринний секрет підшлункової залози — це лужний, збагачений бікарбонатом сік із вмістом різних ферментів, які необхідні для нормального травлення: проферментів протеаз (трипсину, хімотрипсину та карбоксипептидази), ліполітичного ферменту ліпази, коліпази та амілази – гліколітичного ферменту.

  • До захворювань, які супроводжують порушення екзокринної функції підшлункової залози, відносять гострий та хронічний панкреатит, карциному підшлункової залози.

  • Гострий панкреатит — це гостре запальне захворювання, в основі якого лежить набряк підшлункової залози, а при тяжких формах — її некроз, порушення структури. Вважається, що за структурою панкреатити бувають у 71 % алкогольні, у 24 % — ідіопатичні, у 5 % — спадкові (починаються з 2—3 років). Але це суперечливе питання. Німецькі дослідники, зокрема професор Ганс Ульріх Клер, вважають, що головною причиною панкреатиту є жовчнокам'яна хвороба. Холестерол у жовчі накопичується, що призводить до преципітації його кристалів, захоплюванні їх глікопротеїнами слизової оболонки жовчного міхура. Сформовані глікокристали розміром 2—3 мм прямують у жовчний протік, але в разі його звуження та частого формування стено-:Іу так само можливий розвиток екзогенної недостатності підшлункової залози. На думку професора Клера, 10—15 % людей страждають на панкреатит. Існує також зв'язок між панкреатитами й запальними захворюваннями печінки.



Обов'язковими дослідженнями при захворюваннях підшлункової залози є: визначення активності α-амілази, ліпази, трипсину та його інгібіторів, АсАТ, ЛДГ4, вмісту білірубіну, глюкози в крові та активності α-амілази в сечі.

  • Обов'язковими дослідженнями при захворюваннях підшлункової залози є: визначення активності α-амілази, ліпази, трипсину та його інгібіторів, АсАТ, ЛДГ4, вмісту білірубіну, глюкози в крові та активності α-амілази в сечі.

  • Додаткові дослідження: загальний білок та його фракції, подвійне навантаження глюкозою, С-реактивний білок, лужна фосфатаза, креатин сечі, електроліти К, Na, Ca, інсулін, глюкагон, секретин, активність ДНК-ази. Визначається також присутність білка та глюкози в сечі.



α-Амілаза секретується підшлунковою та слинними залозами, тому фермент складається з двох фракцій — панкреатичної та слинної. У сироватці крові вищою є активність слинного ізоферменту, а в сечі — панкреатичного. Активність α-амілази в сироватці крові новонароджених дуже низька. Упродовж 2—3 років вона зростає до рівня, ,нкий характерний для дорослих. Від 50-річного віку активність α-амілази має тенденцію до підвищення, а після 80 років — до зниження, що потребує коригування за допомогою фармацевтичних препаратів. Встановлено, що визначення ізоферментів а-амілази (слинного та панкреатичного) є більш інформативним тестом, ніж визначення загальної активності а-амілази. Співвідношення активності слинного та панкреатичного ізоферментів а-амілази в сечі здорової людини становить 1:2.

  • α-Амілаза секретується підшлунковою та слинними залозами, тому фермент складається з двох фракцій — панкреатичної та слинної. У сироватці крові вищою є активність слинного ізоферменту, а в сечі — панкреатичного. Активність α-амілази в сироватці крові новонароджених дуже низька. Упродовж 2—3 років вона зростає до рівня, ,нкий характерний для дорослих. Від 50-річного віку активність α-амілази має тенденцію до підвищення, а після 80 років — до зниження, що потребує коригування за допомогою фармацевтичних препаратів. Встановлено, що визначення ізоферментів а-амілази (слинного та панкреатичного) є більш інформативним тестом, ніж визначення загальної активності а-амілази. Співвідношення активності слинного та панкреатичного ізоферментів а-амілази в сечі здорової людини становить 1:2.

  • Підвищення активності амілази в сироватці крові та сечі спостерігається при ушкодженнях слинних та підшлункової залоз. Значна або швидка гіпер-амілаземія та гіперамілазурія розвиваються при гострому паротиті й гострому панкреатиті. Меншою мірою зростання активності а-амілази реєструється при виразках шлунка, хімостазі, дистрофії печінки, гепатиті, жовчнокам'яній хворобі.

  • Підвищення активності панкреатичної ліпази в сироватці крові відзначається при панкреатитах будь-якого походження, особливо при гострому панкреатиті.

  • Гіперамілаземію викликають деякі гормони й ряд фармакологічних препаратів: адреналін, гістамін, секретин, фуросемід, саліцилати, антикоагулянти, морфін, пантопон, опій, кодеїн, тетрациклін, а також алкоголь. Це пояснюється впливом на відтік секрету із залози та стимуляцію його продукції. Введення кортизону або кортикостерону підвищує активність ферменту в декілька разів.



Панкреатична ліпаза секретується підшлунковою залозою і у великії кількості виявляється в дуоденальному вмісті. У сироватці крові активність ферменту низька. При гострому панкреатиті активність ліпази зростає в сотні разів і утримується на цьому рівні довше, ніж амілаза. У сечі активність ліпази відсутня.

  • Панкреатична ліпаза секретується підшлунковою залозою і у великії кількості виявляється в дуоденальному вмісті. У сироватці крові активність ферменту низька. При гострому панкреатиті активність ліпази зростає в сотні разів і утримується на цьому рівні довше, ніж амілаза. У сечі активність ліпази відсутня.

  • Дуже важливим тестом для неінвазивної оцінки стану підшлункової залози є фекальний тест — визначення панкреатичної еластази. При панкреатитах її рівень зростає, а чутливість цього методу перевищує 90 %.



ПОРУШЕННЯ МЕТАБОЛІЧНИХ ПРОЦЕСІВ ПРИ ХВОРОБАХ ПЕЧІНКИ

  • Печінка — найбільший орган в організмі людини і тварин, у дорослої особи вона важить 1,3—1,8 кг. Клітини печінки займають центральне місце в реакціях проміжного метаболізму.

  • Основна функціонально-структурна одиниця печінки — печінкова часточка. Гепатоцити в ній досягають 80 % клітинного складу (приблизно 300 блн екземплярів). У гепатоциті відбувається проміжний обмін речовин, синтез жовчних кислот, знешкодження шкідливих речовин тощо, тобто забезпечується виконання основних біохімічних функцій, притаманних цьому органу. Між шарами гепатоцитів розташовані жовчні канальці. Жовчні канальці переходять у дрібні жовчні протоки й потім у головну жовчну протоку.



Крім гепатоцитів, печінка містіть ретикулоендотеліальні клітини. Вони представлені трьома типами:

  • Крім гепатоцитів, печінка містіть ретикулоендотеліальні клітини. Вони представлені трьома типами:

  • 1) купферівськими клітинами, їхньою функцією є фагоцитоз еритроцитів, часток емульгованого жиру, барвників, колоїдальних часток, холестеролу;

  • 2) ендотеліальйими клітинами, що оточують стінки синусоїдів. За певних умов вони можуть підключатися до процесів фагоцитозу шляхом перетворення на купферівські клітини;

  • 3) клітинами, які накопичують жир. Вони знаходяться в проміжках між гепатоцитами. їх відмінна особливість — наявність крапельок жиру в цитоплазмі.

  • Найважливішими функціями печінки є метаболічна, депонуюча, бар'єрна, екскреторна й гомеостатична.



Метаболічна функція. Продукти розщеплення живильних речовин надходять до печінки з травного тракту через ворітну вену. У печінці відбуваються складні процеси обміну білків, амінокислот, ліпідів, вуглеводів, біологічно активних речовин (гормонів, біогенних амінів, вітамінів) та мікроелементів, регуляція водного обміну. Тут відбувається синтез ліпідів, фосфоліпідів, холестеролу, вуглеводів (синтез глюкози, наприклад,— переважно в цьому органі) та білків. У печінці відбувається також катаболізм багатьох органічних речовин, енергія цього процесу запасається у вигляді макроергічних молекул.

  • Метаболічна функція. Продукти розщеплення живильних речовин надходять до печінки з травного тракту через ворітну вену. У печінці відбуваються складні процеси обміну білків, амінокислот, ліпідів, вуглеводів, біологічно активних речовин (гормонів, біогенних амінів, вітамінів) та мікроелементів, регуляція водного обміну. Тут відбувається синтез ліпідів, фосфоліпідів, холестеролу, вуглеводів (синтез глюкози, наприклад,— переважно в цьому органі) та білків. У печінці відбувається також катаболізм багатьох органічних речовин, енергія цього процесу запасається у вигляді макроергічних молекул.

  • Депонуюча функція. Печінка є місцем депонування енергетичних резервів організму (вміст глікогену може досягати 20 % маси печінки) та сполук-попередників; тут також депонується багато мінеральних сполук, макроелементів, серед них залізо (майже 15 % усього заліза, яке є в організмі), мікроелементи, вітаміни A, D, К, В12 та фолієва кислота.

  • Екскреторна функція. Зовніпіньосекреторна функція печінки пов'язана з тим, що вона є травною залозою. У печінці відбувається синтез жовчних кислот та утворення жовчі. З печінки різні речовини ендо- та екзогенного походження або надходять у жовчні протоки й виводяться в складі жовчі (близько 40 сполук), або потрапляють у кров, а потім виводяться нирками. Деякі хімічні елементи, наприклад, плутоній, виводяться з організму тільки печінкою.



Жовч

  • Жовч — це рідкий секрет клітин печінки, необхідний як для надходження в дванадцятипалу кишку поверхнево активних сполук (жовчних кислот, фосфоліпідів), що є учасниками перетравлення та всмоктування нейтральних жирів, так і для екскреції з організму кінцевих продуктів катаболізму, біомолекул і ксенобіотиків. За добу в дорослої людини утворюється 500—700 мл жовчі. У ній — 98 % води, 2 % сухого залишку. У міхуровій жовчі всіх компонентів у 5—10 разів більше, ніж у печінковій. Разом із жовчю з організму виводиться багато сполук, які утворюються в печінці або циркулюють в крові. Передусім це жовчні кислоти, а також холестерол, сечовина, сечова кислота, білки, ферменти, пігменти, муцин, мінеральні речовини, іони Na+, K+, Са2+, Сlˉ НСЮˉ3.

  • Найважливіші органічні компоненти жовчі — жовчні кислоти. Вони синтезуються в печінці з холестеролу. Нині відомі близько 20 жовчних кислот. Основними серед них вважають холеву, дезоксихолеву та хенодезоксихолеву кислоти. Залежно від місця утворення їх поділять на первинні та вторинні. Первинні — холева та хенодезоксихолева — утворюються в печінці, вторинні — дезоксихолева та літохолева — синтезуються в кишках з участю ферментів бактеріальної мікрофлори і є похідними від первинних жовчних кислот.



Детоксикаційна та бар'єрна функції. У печінці відбувається знешкодження (біохімічна трансформація) сторонніх і токсичних сполук, які потрапили з їжею або утворилися в кишечнику, а також токсичних сполук екзогенного походження й токсичних продуктів метаболізму:

  • Детоксикаційна та бар'єрна функції. У печінці відбувається знешкодження (біохімічна трансформація) сторонніх і токсичних сполук, які потрапили з їжею або утворилися в кишечнику, а також токсичних сполук екзогенного походження й токсичних продуктів метаболізму:

  • — знешкодження нормальних метаболітів (білірубіну та амоніаку);

  • — інактивація гормонів;

  • — знешкодження чужорідних сполук (ксенобіотиків);

  • — знешкодження продуктів гниття амінокислот;

  • — метаболізм лікарських речовин.

  • Детоксикація реалізується шляхом хімічної модифікації сполук, яка включає дві групи перетворень:

  • 1) окиснення, відновлення або гідроліз з утворенням або звільненням груп -ОН, -СООН, -SH, -NH2 та ін.;

  • 2) приєднання до цих груп глюкуронової або сульфатної кислоти, гліцину, глутаміну або ацетильного залишку (кон'югація).

  • Реакції першої групи забезпечуються гідроксилазами (монооксигеназами) мікросом. З реакцій кон'югації переважає приєднання глюкуронової кислоти. Процес каталізує глюкуронілтрансфераза — інтегральний білок ендоплазматичного ретикулуму; постачальником глюкуронату є УДФ-глюкуронат. У реакціях кон'югації із сульфатною кислотою постачальником є З-фосфоаденозин-5-фосфосульфат (ФАФС). Постачальник ацетилу в реакціях кон'югації — ацетил-КоА. Глутамін та гліцин утворюють кон'югати зі сполуками, активованими ацетил-КоА шляхом його заміщення. Усі розглянуті перетворення зводяться до підвищення гідрофільності знешкоджуваного продукту, що полегшує його виведення з організму.



Гомеостатична функція. Печінка виконує важливі функції підтримання постійного складу крові (гомеостазу), вона поглинає, трансформує та екскретує багато компонентів плазми крові.

  • Гомеостатична функція. Печінка виконує важливі функції підтримання постійного складу крові (гомеостазу), вона поглинає, трансформує та екскретує багато компонентів плазми крові.

  • Біохімічна трансформація. Стероїдні гормони та білірубін, а також лікарські сполуки, етанол та інші ксенобіо-тики потрапляють до печінки, де вони інактивуються і перетворюються на високополярні сполуки.



ОБМІН РЕЧОВИН У ПЕЧІНЦІ ТА КЛІНІКО-БІОХІМІЧНІ ПОКАЗНИКИ, ЯКІ ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ЙОГО ПОРУШЕННЯ

  • Печінка бере участь у метаболізмі майже всіх класів речовин.

  • МЕТАБОЛІЗМ ВУГЛЕВОДІВ

  • Вуглеводи їжі, які потрапили в кишечник, перетравлюються там під дією амілолітичних ферментів до моносахаридів. Глюкоза, фруктоза й галактоза надходять у печінку з плазмою крові і перетворюються на глюкозо-б-фосфат, який є активованою формою глюкози. Напрям його використання залежить від активності ферментативних систем клітини:

  • розпад за гліколітичним шляхом дає енергію,

  • за пентозофосфатним шунтом — субстрати для анаболічних реакцій.

  • З участю ферменту глюкозо-6-фосфатази утворюється вільна глюкоза, що надходить у кров. Глюкозо-6-фосфатаза найбільш активна в печінці, клітинах епітелію ниркових канальців і тонкого кишечнику. Із глюкозо-6-фосфату синтезується резервний полісахарид глікоген. Надлишок глюкозо-6-фосфату, який не був використаний для утворення глюкози крові та глікогену печінки, розщеплюється шляхом гліколізу до піровиноградної кислоти й далі — до ацетил-КоА і СО2, які необхідні для синтезу жирних кислот.

  • Печінка також забезпечує постійний рівень глюкози в крові. Якщо рівень глюкози знижується, то вона починає постачати глюкозу за рахунок мобілізації глікогену. Якщо запас глікогену вичерпується, глюкоза може синтезуватися в процесі глюконеогенезу з таких попередників, як лактат, піруват, гліцерин чи амінокислоти. Тільки в печінці відбувається перетворення галактози, фруктози та лактату на глюкозу.



Визначення вмісту глюкози в крові не має великого значення для діагностики патології печінки, тому що цей орган має великі функціональні резерви для підтримання рівня глюкози в крові. Існують так звані «печінкові проби», зокрема проби з навантаженням фруктозою, галактозою і лактозою. За їх допомогою з невеликим ступенем імовірністі можна судити про функціональний стан органу. Ці проби також недостатньо специфічні, але їх застосовують для діагностики гепатитів, пухлин печінки, прогресуючих цирозів. Підвищення рівнів глікозаміногліканів, сіаловмісних глікопротеїдів, вільного оксипроліну в крові та сечі (як показників активності сполучної тканини) супроводжує хронічні ушкодження печінки. Виявлення порушень у системі синтезу та розпаду колагену має значення в діагностуванні затяжного вірусного гепатиту і цирозу. Визначення кількості лактату й пірувату має значення для оцінки гіпоксичного стану, який супроводжує захворювання печінки. Ці показники зростають при гіпоксії.

  • Визначення вмісту глюкози в крові не має великого значення для діагностики патології печінки, тому що цей орган має великі функціональні резерви для підтримання рівня глюкози в крові. Існують так звані «печінкові проби», зокрема проби з навантаженням фруктозою, галактозою і лактозою. За їх допомогою з невеликим ступенем імовірністі можна судити про функціональний стан органу. Ці проби також недостатньо специфічні, але їх застосовують для діагностики гепатитів, пухлин печінки, прогресуючих цирозів. Підвищення рівнів глікозаміногліканів, сіаловмісних глікопротеїдів, вільного оксипроліну в крові та сечі (як показників активності сполучної тканини) супроводжує хронічні ушкодження печінки. Виявлення порушень у системі синтезу та розпаду колагену має значення в діагностуванні затяжного вірусного гепатиту і цирозу. Визначення кількості лактату й пірувату має значення для оцінки гіпоксичного стану, який супроводжує захворювання печінки. Ці показники зростають при гіпоксії.



МЕТАБОЛІЗМ ЛІПІДІВ

  • МЕТАБОЛІЗМ ЛІПІДІВ

  • У печінці зосереджені майже всі шляхи метаболізму ліпідів. Важливим біосинтетичним шляхом є утворення жирних кислот і жирів (ліпогенез). Жирні кислоти синтезуються в ній з ацетатних блоків, джерелом яких можуть бути глюкоза і амінокислоти, не використані для інших цілей. Водночас жирні кислоти надходять у печінку з крові. Тут жирні кислоти включаються до складу жирів, фосфоліпі-дів, які потрапляють у кров у формі ліпопротеїнів дуже низької густини (ЛПДНГ). У печінці може зберігатися тільки обмежена кількість жирів (менше 1 % маси органа), а їх надлишок виводиться в кров у складі ЛПДНГ. Швидкість секреції печінкою ЛПДНГ відповідна швидкості їх споживання периферійними тканинами. За добу печінка виділяє в кров близько 20—50 г жиру. Порушення виведення жирів із печінки в складі ліпопротеїнів є однією з причин жирового переродження печінки.

  • Для енергозабезпечення організму велике значення має здатність печінки перетворювати жирні кислоти в кетонові тіла, які потім знов повертаються в кров. Кетонові тіла в мозку та периферійних тканинах потрібні як джерела енергії, але печінка не використовує їх для власних потреб, як енергетичний матеріал.



У печінці відбувається синтез холестеролу з ацетатних блоків, синтезується близько 80 % холестеролу організму. Потім холестерол у складі ЛПДНГ транспортується кров'ю. Надлишок холестеролу перетворюється на жовчні кислоти або виводиться з організму із жовчю. Виведення жовчних кислот із жовчю — це основний шлях виведення холестеролу з організму. З холестеролу також синтезуються статеві гормони, гормони надниркової залози та деяка кількість вітаміну D.

  • У печінці відбувається синтез холестеролу з ацетатних блоків, синтезується близько 80 % холестеролу організму. Потім холестерол у складі ЛПДНГ транспортується кров'ю. Надлишок холестеролу перетворюється на жовчні кислоти або виводиться з організму із жовчю. Виведення жовчних кислот із жовчю — це основний шлях виведення холестеролу з організму. З холестеролу також синтезуються статеві гормони, гормони надниркової залози та деяка кількість вітаміну D.

  • Показники ліпідного обміну для оцінки стану печінки також мало інформативні. Рівень холестеролу в крові змінюється незакономірне. Зростання його вмісту може спостерігатися при обтураційній жовтяниці та холестазі, а зниження — при гемолітичній жовтяниці, гострому гепатиті, особливо тяжких формах, при гострій печінковій недостатності та цирозі. Зменшення вмісту ліпопротеїнів високої густини (ЛПВГ) спостерігається при гострих гепатитах, цирозах печінки та застійних жовтяницях. В останньому випадку воно настільки різке, що може спричинити повне зникнення ЛПВГ-фракції. Підвищення рівня ЛПВГ трапляється при хронічному гепатиті.



Збільшення рівнів ЛПДНГ та ЛПНГ характерне при ін-трагепатальному застої жовчі, механічній жовтяниці, гострих гепатитах. Визначення ЛПДНГ та ЛПНГ (проба Бур-штейна) має значення не лише при гіперліпідемічних станах, але і як функціональна печінкова проба. При зіставленні з тимоловою пробою цей показник особливо важливий, незважаючи на його неспецифічність. Тимолова проба (див. нижче про метаболізм білків) чутливіша до ушкоджень паренхіми печінки на початковій стадії, а проба Бурштей-на —на кінцевій стадії гострого гепатиту. Особливе значення має ліпопротеїнова проба для оцінки післягепатичних станів. У сполученні з тимоловою пробою вона має велике значення для диференціювання механічної жовтяниці та паренхіматозної. При паренхіматозній жовтяниці обидві проби позитивні (або тимолова проба позитивна, а проба на ліпопротеїни негативна), при механічній жовтяниці тимолова проба негативна (якщо немає вторинного гепатиту), а проба Бурштейна — різко позитивна.

  • Збільшення рівнів ЛПДНГ та ЛПНГ характерне при ін-трагепатальному застої жовчі, механічній жовтяниці, гострих гепатитах. Визначення ЛПДНГ та ЛПНГ (проба Бур-штейна) має значення не лише при гіперліпідемічних станах, але і як функціональна печінкова проба. При зіставленні з тимоловою пробою цей показник особливо важливий, незважаючи на його неспецифічність. Тимолова проба (див. нижче про метаболізм білків) чутливіша до ушкоджень паренхіми печінки на початковій стадії, а проба Бурштей-на —на кінцевій стадії гострого гепатиту. Особливе значення має ліпопротеїнова проба для оцінки післягепатичних станів. У сполученні з тимоловою пробою вона має велике значення для диференціювання механічної жовтяниці та паренхіматозної. При паренхіматозній жовтяниці обидві проби позитивні (або тимолова проба позитивна, а проба на ліпопротеїни негативна), при механічній жовтяниці тимолова проба негативна (якщо немає вторинного гепатиту), а проба Бурштейна — різко позитивна.

  • Визначення вмісту загальних ліпідів, триацигліцеролів, фосфоліпідів дає мало інформації.



МЕТАБОЛІЗМ АМІНОКИСЛОТ ТА БІЛКІВ

  • МЕТАБОЛІЗМ АМІНОКИСЛОТ ТА БІЛКІВ

  • У клітинах печінки на відміну від інших органів є повний спектр ферментів — учасників амінокислотного обміну. Рівень амінокислот у плазмі крові регулюється печінкою. Надлишок амінокислот розщеплюється, амоніак зв'язується в циклі сечовини, сечовина переноситься до нирок. Фермент аргіназа, який каталізує заключну реакцію циклу утворення сечовини, знаходиться тільки в цитоплазмі гепатоцитів. Амінокислоти включаються в проміжний метаболізм як основа для синтезу глюкози (глюконеогенез) або як джерело енергії. Крім цього, у печінці відбуваються синтез та розщеплення багатьох білків плазми. Печінка — єдине місце, де відбувається синтез альбумінів, фібриногену, протромбіну, а-глобулінів, більшої частини Р-глобулінів, гепарину та ферментів. Тільки у-глобуліни продукуються не гепатоцитами, а системою макрофагів (клітини Купфера). Але більшість у-глобулінів утворюється в клітинах імунної системи. У печінці утворюються комплекси білків з ліпідами та вуглеводами. У ній також синтезується холін — структурний компонент фосфоліпідів, один з ланцюгів, який зв'язує обмін білків та ліпідів; завершується синтез креатину — амінокислоти, яка забезпечує енергією процес скорочення м'язів. Білки печінки відновлюються упродовж 7 діб, а у всьому організмі — 17 діб, що демонструє активність метаболізму в гепатоцитах.



При захворюваннях печінки констатують багато порушень у вмісті та складі білків сироватки крові. Визначення загального білка не дуже інформативне. Але цей показник потрібен для визначення кількісного складу білкових фракцій.

  • При захворюваннях печінки констатують багато порушень у вмісті та складі білків сироватки крові. Визначення загального білка не дуже інформативне. Але цей показник потрібен для визначення кількісного складу білкових фракцій.

  • Розрізняють кілька видів протеїнограм, що характерні для різних печінкових захворювань.

  • 1. Протеїнограма притаманна гепатитам І наслідкам токсичного ушкодження печінки. Це помірне зменшення вмісту альбумінів (через зниження протеосинтетичної функції гепатоцитів), збільшення рівня у-глобулінів (завдяки «подразненню» системи фагоцитуючих мононуклеарів та посиленому продукуванню IgG, IgA, IgM) і збільшення вмісту Р-глобулінів.

  • 2. Протеїнограма притаманна цирозам печінки. Відрізняється значним зниженням вмісту альбумінів, а2-глобулінів (через глибокі дистрофічні зміни гепатоцитів, які призводять до порушення біосинтезу білків цієї фракції) при значному підвищенні (почасти компенсаторному) рівня у-гло-булінової фракції (за рахунок IgF та IgG). Пляма у-глобулінів, яка є на матеріалі носія — хроматографічному папері тощо,— нерідко зливається зі смужкою Р-глобулінів, особливо при атрофічному цирозі; рівень aj-глобулінів звичайно не змінюється.

  • 3. Протеїнограма характерна для обтураційної жовтяниці. Показує зменшення рівня альбумінів та помірне збільшення вмісту а2-, β- й γ-глобулінів, коли жовтяниця виникає через наявність каменя в жовчній протоці, закупорення його раковою пухлиною, злоякісним новоутворенням у головці підшлункової залози (що створює механічну перешкоду відтокові жовчі при синдромі холестазу).



Досить інформативними є осадові проби (проби колоїдо-ї стійкості): проба, або стрічка Вельтмана, тимолова та цинки сульфатна проби.

  • Досить інформативними є осадові проби (проби колоїдо-ї стійкості): проба, або стрічка Вельтмана, тимолова та цинки сульфатна проби.

  • Зсув стрічки Вельтмана вправо спостерігається при вірусному гепатиті, цирозі, гострій атрофії печінки, а вліво — при гострому запаленні, ревматоїдному артриті, злоякісних новоутвореннях. Тимолова проба привертає увагу як один з надійних тестів для оцінки функціонального стану печінки. Завдяки їй удається діагностувати «синдром запалення», який супроводжує багато уражень паренхіми печінки. Вона позитивна в 90—100 % випадків токсичного, інфекційного гепатиту, що дуже важливо ще в переджов-тяничній стадії захворювання та безжовтяничній його формі. При механічній (обтураційній, застійній, холестатичній) жовтяниці ця проба негативна (близько 75 %). На цьому базується використання тесту для диференційної діагностики жовтяниць. Важливо зазначити, що у хворих, які перенесли інфекційний гепатит, показники тимолової проби залишаються підвищеними протягом 6 місяців. Клініко-діаг-ностичне значення цинк-сульфатної проби загалом співпадає з характеристикою тимолової проби. ;

  • Сечовина визначається для виявлення дуже високого ступеня ураження печінки, коли концентрація цього метаболіту знижується. Визначення амоніаку також має значення лише при тяжких ураженнях паренхіми печінки.



МЕТАБОЛІЗМ ПІГМЕНТІВ

  • Білірубін — важливий пігмент організму — утворюється з гемоглобіну. Утворення білірубіну, виділення та кон'югація його з глюкуроновою кислотою є специфічними функціями печінки. Утворення білірубіну відбувається як у пе чінці, так і поза нею, у клітинах ретикулоендотеліальної системи. Спочатку утворюється так званий вільний білірубін, що погано розчиняється у воді та циркулює в комплексі з білками. Тому він не дає прямої реакції Ван-ден-Берга з реактивом Ерліха. Для визначення вільного білірубіну сироватку спочатку треба обробити кофеїновим реактивом або спиртом (тому виникла назва «непрямий» білірубін). Вільний білірубін не проходить крізь нирковий фільтр. Ця сполука дуже токсична, особливо для мозку. Печінка — центральний орган, який її знешкоджує. Детоксикація вільного білірубіну здійснюється в клітинах печінки шляхом кон'югації з глюкуроновою кислотою та утворенням біліру-бінглюкуроніду.



У нормі вільний білірубін із печінкових капілярів легко проникає в гепатоцити, де з участю ферменту глюкуронілтрансферази при взаємодії з активованою глюкуроновою кислотою (УДФГК) перетворюється на білірубін-глюкуроніди. Глюкуронід білірубіну (зв'язаний білірубін) добре розчиняється у воді, нетоксичний, виділяється з жовчю в кишечник. З реактивом Ерліха він дає пряму реакцію без попередньої обробки кофеїновим реактивом або спиртом і називається «прямим» білірубіном.

  • У нормі вільний білірубін із печінкових капілярів легко проникає в гепатоцити, де з участю ферменту глюкуронілтрансферази при взаємодії з активованою глюкуроновою кислотою (УДФГК) перетворюється на білірубін-глюкуроніди. Глюкуронід білірубіну (зв'язаний білірубін) добре розчиняється у воді, нетоксичний, виділяється з жовчю в кишечник. З реактивом Ерліха він дає пряму реакцію без попередньої обробки кофеїновим реактивом або спиртом і називається «прямим» білірубіном.

  • У крові визначається передусім «непрямий» (вільний) білірубін (75 % загального білірубіну). Загальний вміст білірубіну коливається від 8,55 до 20 мкмоль/л; вміст «непрямого» білірубіну сягає 17 мкмоль/л, «прямого» (біліру-бінглюкуроніду) — 2,5 мкмоль/л.



У складі жовчі білірубін (переважно у вигляді глюкуро-нідів) потрапляє до кишечнику, де відновлюється до стерко-біліногену, частина якого в товстому кишечнику перетворюється на стеркобілін — пігмент калу. За добу з організму виводиться 50—300 мг стеркобіліну.

  • У складі жовчі білірубін (переважно у вигляді глюкуро-нідів) потрапляє до кишечнику, де відновлюється до стерко-біліногену, частина якого в товстому кишечнику перетворюється на стеркобілін — пігмент калу. За добу з організму виводиться 50—300 мг стеркобіліну.

  • Значна частина стеркобіліну з кишечнику всмоктується в кров і потрапляє в нирки, де перетворюється на інший пігмент — уробіліноген. З останнього утворюється уробілін — пігмент сечі. За добу з організму виводиться із сечею майже 4 мг уробіліну. Деякі дослідники вважають, що в сечу потрапляє стеркобіліноген. Виходить, що метаболізм пігментів крові, жовчі, сечі та калу взаємозв'язаний.

  • У здорової людини безупинно працює система перетворення «непрямого» білірубіну на «прямий», що потрапляє в жовч. Як результат — «прямий» білірубін практично не визначається в межах чутливості методу, а вміст «непрямого» білірубіну не перевищує нормальної величини.

  • Патологія пігментного обміну, яка безпосередньо пов'язана з порушеннями функцій печінкових клітин, може бути обумовлена трьома причинами: 1) порушенням надходження «вільного» білірубіну з кровоносних капілярів до гепа-тоцитів; 2) порушенням утворення білірубінглюкуроніду з «вільного» білірубіну (порушення кон'югації внаслідок зниження активності глюкуронілтрансферази); 3) порушення екскреції «прямого» білірубіну (глюкуронідів білірубіну) з гепатоцитів у жовчні капіляри.



Якщо жовчних пігментів надміру в крові та інших рідинах організму внаслідок їх надлишкового утворення чи не-достатього виведення з організму, вони інтенсивно забарвлюють шкіру. Такий стан називається жовтяницею.

  • Якщо жовчних пігментів надміру в крові та інших рідинах організму внаслідок їх надлишкового утворення чи не-достатього виведення з організму, вони інтенсивно забарвлюють шкіру. Такий стан називається жовтяницею.

  • Жовтяниця — то не окрема хвороба, а синдром різних патологічних станів, здебільшого печінки. Жовтяниця з'являється, коли концентрація білірубіну в крові сягає 35— 50 мкмоль/л і вище (за різними джерелами). Якщо вміст білірубіну перевищує 340 мкмоль/л, надходження його до головного мозку може спричинити значне ураження (білірубі-нову енцефалопатію), що проявляється неадекватною поведінкою, поступовою втратою свідомості, явищами гострої інтоксикації; — це так звана печінкова кома.



Клініко-біохімічна характеристика жовтяниць



Визначення концентрації жовчних пігментів у крові й сечі має важливе значення для диференційної діагностики жовтяниць різного походження (табл. 15). Розрізняють такі форми жовтяниць:

  • Визначення концентрації жовчних пігментів у крові й сечі має важливе значення для диференційної діагностики жовтяниць різного походження (табл. 15). Розрізняють такі форми жовтяниць:

  • 1. Гемолітична жовтяниця, або посилений розпад еритроцитів (гемоліз). При гемолізі утворюється й потрапляє до печінкових клітин багато «непрямого», вільного білірубіну, який не встигає повністю перетворитися на «прямий» (глюкуроніди білірубіну). Надлишок білірубіну залишається в крові, гіпербілірубінемія розвивається за рахунок «непрямого» (вільного) білірубіну. У сечі білірубін відсутній, але різко зростає уробілін. У калі зростає вміст стеркобіліну.

  • 2. Паренхіматозна (печінково-клітинна) жовтяниця розвивається при ушкодженні гепатоцитів (вірусна та інші форми гепатитів, цирози). При ушкодженні клітин печінки активність глюкуронілтрансферази знижена і «непрямий» білірубін не встигає повністю перетворитися на «прямий», тому що порушується кон'югація білірубіну з глкжуроновою кислотою. Унаслідок підвищеної проникності плазматичних мембран у кров потрапляють «прямий» та «непрямий» білірубін, тому розвивається змішана гіпербілірубінемія. У сечі відзначається у великій кількості білірубін, уробілін у тяжких випадках відсутній. Вміст стеркобіліну в калі різко зменшується, і він знебарвлюється.

  • 3. Механічна жовтяниця (підпечінкова) розвивається в результаті застою жовчі, коли відбувається розтяг жовчних капілярів і зростає їх проникність. «Прямий» білірубін, який не має відтоку в жовч, потрапляє в кров, гіпербілірубінемія розвивається за рахунок саме глюкуронидів білірубіну. У тяжких випадках унаслідок переповнення гепатоцитів білірубіном, кон'югація його з глюкуроновою кислотою може порушуватися, у крові з'являється і «вільний» білірубін. Падає вміст стеркобіліну в калі, він знебарвлюється (ахолія).



ПОРУШЕННЯ ПРОЦЕСУ ЖОВЧОУТВОРЕННЯ ТА ЖОВЧНОКАМ'ЯНА ХВОРОБА

  • Жовчні кислоти забезпечують колоїдну стабільність хо-лестеролу в жовчі. Секреція жовчі та її фізико-хімічні властивості часто порушуються через патологічні зсуви в гормональній регуляції холестероло-фосфоліпідного механізму. Як відомо, холестерол виділяється в жовч разом із жовчними кислотами, жовчними пігментами та фосфоліпідами у вигляді макромолекулярного комплексу, або жовчної міцели. Співвідношення цих чотирьох компонентів міцели в нормі досить стале і забезпечує розчинність важкорозчинних компонентів. Порушення балансу концентрації компонентів у міцелі призводить до зниження колоїдної стабільності жовчі та формування каменів, які складаються на 80 % з холестеролу і на 20 % з білірубінату кальцію. Запальні й дистрофічні зміни паренхіми печінки при багатьох гострих та хронічних захворюваннях також можуть спричиняти значні порушення секреції жовчі, що посилюються ураженням дрібних жовчних ходів, холестазом і утворенням жовчних тромбів. Якщо формування каменів обумовлене холестазом, вони містять 90—95 % холестеролу, а якщо вони утворюються внаслідок інфекції, то переважно складаються з білібірунату кальцію. Панує думка, що при кишкових інфекціях активізується Р-глюкуронідаза мікрофлори, яка розщеплює білірубін-глюкуронідний комплекс, унаслідок чого відновлюється «вільний» білірубін, який стає основою утворення каменів у вигляді білірубінату кальцію.

  • При розвитку холестазу, закупорюванні та ураженні позапечінкових жовчних протоків у сироватці крові зростає активність лужної фосфатази (ЛФ), 5-нуклеотидази, а внутрішньопечінкових — у-глутамілтрансферази (ГГТ).



У клінічній біохімії печінковий ізофермент ЛФ є показовим для діагностики холестазу. Це пов'язано з підвищеним синтезом ЛФ клітинами жовчних проток і порушенням виділення ензиму в жовч. Особливо високою стає гіперфер-ментемія при розвитку патологічного процесу і стазу жовчі в позапечінкових жовчних протоках. При такій патології активність ензиму в сироватці крові зростає в десятки разів, а при ушкодженні внутрішньопечінкових жовчних шляхів та інтрагепатитному холестазі активність ЛФ у крові зростає лише в 2—3 рази. ГГТ має найвищу активність у клітинах, які формують жовчні протоки. Гіперферментемія є раннім надійним тестом інтрагепатитного стазу жовчі, ушкодження канікулярних мембран гепатоцитів навколо біліарного полюса та епітеліальних клітин, які вистилають просвіти жовчних проток.

  • У клінічній біохімії печінковий ізофермент ЛФ є показовим для діагностики холестазу. Це пов'язано з підвищеним синтезом ЛФ клітинами жовчних проток і порушенням виділення ензиму в жовч. Особливо високою стає гіперфер-ментемія при розвитку патологічного процесу і стазу жовчі в позапечінкових жовчних протоках. При такій патології активність ензиму в сироватці крові зростає в десятки разів, а при ушкодженні внутрішньопечінкових жовчних шляхів та інтрагепатитному холестазі активність ЛФ у крові зростає лише в 2—3 рази. ГГТ має найвищу активність у клітинах, які формують жовчні протоки. Гіперферментемія є раннім надійним тестом інтрагепатитного стазу жовчі, ушкодження канікулярних мембран гепатоцитів навколо біліарного полюса та епітеліальних клітин, які вистилають просвіти жовчних проток.

  • Отже, ГГТ є найчутливішим тестом порушення жовчовиділення в печінці, який не лише діагностує, а й попереджає про початок ураження, прогнозує його глибину. Отже, якщо розвивається механічна жовтяниця, то розглянутий комплекс ферментів може давати більшу інформацію про патологічний процес, ніж кон'югований білірубін, оскільки перший вказує на локалізацію ураження.



ФЕРМЕНТИ ПЕЧІНКИ ТА ЇХ РОЛЬ У ДІАГНОСТИЦІ ЗАХВОРЮВАНЬ

  • У цитоплазмі та органелах печінкових клітин знаходиться понад тисячу різних ферментів. Розміщення їх у субклітинних утвореннях допомагає визначити ступінь деструкції органа без застосування морфологічних досліджень тканин. Так, у цитоплазмі паренхіматозних клітин (гепатоцитів) локалізується аланінамінотрансфераза (АлАТ), в мітохонд-ріях — сукцинатдегідрогеназа (СДГ), ізофермент аспартат-амінотрансферази (АсАТ), у рибосомах — холінестераза. Визначення активності ферментів у сироватці (плазмі) крові набуває дедалі більшого значення при патології печінки ще й тому, що зміна їх активності, частіше у вигляді гіперфер-ментемії, настає швидше за інші лабораторні показники (білірубіну, альбуміну, колоїдо-осадових проб).

  • Тому передумовою своєчасного та успішного лікування і профілактики хвороб печінки є рання ензимодіагностика. Вихід (елімінація) ферментів із печінки в кров є ознакою цитолізу — руйнування клітин або порушення проникності їхніх мембран.

  • При гострих запальних процесах у печінці активність ферментів швидко зростає, а при переході в хронічну стадію підвищення дещо уповільнюється, однак до фізіологічних меж не повертається.



Ферменти печінки



З гепатоспецифічних (органоспецифічних) ферментів для діагностики хвороб печінки в сироватці крові визначають активність СДГ, аргінази, орнітинкарбамоїлтрансфера-зи (ОКТ), печінкового ізоферменту ЛДГ (ЛДГ5).

  • З гепатоспецифічних (органоспецифічних) ферментів для діагностики хвороб печінки в сироватці крові визначають активність СДГ, аргінази, орнітинкарбамоїлтрансфера-зи (ОКТ), печінкового ізоферменту ЛДГ (ЛДГ5).

  • До відносно специфічних для печінки ферментів відносять глутаматдегідрогеназу (ГЛДГ), малатдегідрогеназу (МДГ), ізоцитратдегідрогеназу (ЩДГ), лейцинамінопепти-дазу (ЛАП), урокініназу та ін. Окрім клітин печінки вони можуть локалізуватися в іншому органі.

  • У печінці знаходиться велика кількість неспецифічних ферментів (АсАТ, АлАТ, альдолаза, ЛДГ, холінестераза та ін.), які можна виявити також у клітинах інших тканин організму. Тому зважати на них у діагностиці хвороб печінки слід одночасно із гепатоспецифічними ферментами чи іншими показниками, при цьому треба обов'язково враховувати симптоми, отримані при клінічному обстеженні хворого.

  • Серед неспецифічних ензимів привертають найбільшу увагу і мають найважливіше значення для лабораторної діагностики хвороб печінки АсАТ і АлАТ, а для діагностики холестазу — ЛФ, тому їх часто, як і специфічні та відносно специфічні, називають індикаторними.

  • Трансамінази взагалі є досить чутливими та інформативними показниками ураження печінки. Найвища ефективність трансаміназ у крові спостерігається при розвитку некрозу печінки и гострому паренхіматозному гепатиті, дещо нижча — при хронічному гепатиті та дистрофії. Зростання активності АсАТ і АлАТ у сироватці крові починаться за З—8 днів до появи клінічних ознак.захворювання і досягає максимуму в перші дні патологічного процесу.

  • У діагностиці захворювань печінки запропоновано визначати коефіцієнт Де Рітіса, що показує співвідношення активності АсАТ до АлАТ (у нормі коефіцієнт Де Рітіса дорівнює 1,33). Зростання коефіцієнта свідчить про тяжкі ураження гепатоцитів, оскільки це є ознакою підвищення активності мітохондріальної фракції АсАТ.



Глутаматпдегідрогеназа (ГЛДГ) локалізується звичайно в мітохондріях клітин печінки. Активність ферменту в сироватці крові незначна. Зростання активності ГЛДГ у крові свідчить про порушення структури та лізис мітохонд-рій гепатоцитів. Гіперферментемія може спостерігатися також при гострому закупоренні загальної жовчної протоки, коли виникає жовчна гіпертензія. Холінестераза синтезується на рибосомах ендоплазматичної сітки гепатоцитів і виділяється з печінки в плазму крові для участі в метаболічних реакціях. На відміну від багатьох інших ферментів діагностичне значення має не підвищення, а зниження активності цього ферменту. Зниження активності холінестерази в сироватці крові відбувається при тяжких захворюваннях печінки (зокрема цирозі та некрозі), отруєнні фосфорорганічними сполуками (інсектицидами). Гіперхолінестераземія трапляється при патологічних станах, що характеризуються посиленим синтезом дрібнодисперсних глобулінів через подразнення клітин печінки ендо- чи екзотоксинами.

  • Глутаматпдегідрогеназа (ГЛДГ) локалізується звичайно в мітохондріях клітин печінки. Активність ферменту в сироватці крові незначна. Зростання активності ГЛДГ у крові свідчить про порушення структури та лізис мітохонд-рій гепатоцитів. Гіперферментемія може спостерігатися також при гострому закупоренні загальної жовчної протоки, коли виникає жовчна гіпертензія. Холінестераза синтезується на рибосомах ендоплазматичної сітки гепатоцитів і виділяється з печінки в плазму крові для участі в метаболічних реакціях. На відміну від багатьох інших ферментів діагностичне значення має не підвищення, а зниження активності цього ферменту. Зниження активності холінестерази в сироватці крові відбувається при тяжких захворюваннях печінки (зокрема цирозі та некрозі), отруєнні фосфорорганічними сполуками (інсектицидами). Гіперхолінестераземія трапляється при патологічних станах, що характеризуються посиленим синтезом дрібнодисперсних глобулінів через подразнення клітин печінки ендо- чи екзотоксинами.

  • Незначне зростання активності індикаторних цитолітич-них ензимів або відсутність гіперферментемії разом із глибоким порушенням функцій печінки є наслідком заміни паренхіматозних клітин сполучною тканиною, що вказує на цироз аж до несприятливого прогнозу. Такі зміни показників можуть спостерігатися при обширному некрозі печінки, оскільки відмерлі клітини не продукують ферментів.



Співвідношення ферментів печінки



Зразки для діагностики захворювань печінки



СИНДРОМНА КЛАСИФІКАЦІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ПРОБ

  • 1. Індикатори цитолізу: підвищення активності ала-нінамінотрансферази, аспартатамінотрансферази, у-глутаміл-транспептидази, глутаматдегідрогенази, сорбітолдегідроге-нази, ізоферментів лактатдегідрогенази (ЛДГ4 та ЛДГ5).

  • 2. Індикатори гепато-депресивного синдрому:

  • — бромсульфалеїнова проба. Це проба на поглинально-видільну функцію печінки. Внутрішньовенно вводиться бромсулфалеїн, який швидко поглинається печінкою і потім поступово виділяється в жовч. У нормі дуже невелика кількість барвника (не більше 10 %) виділяється через нирки із сечею. При порушеннях поглинання фарби печінкою кількість її в сечі різко зростає;

  • — проба на знешкоджувальну функцію (кофеїнова проба). Кофеїн вводять у кров і через певний час визначають кліренс кофеїну. Зниження кліренсу кофеїну свідчить про пригнічення біотрансформаційної функції печінки;

  • з біохімічних показників: загальний білок та його фракції; активність холестеролестерази, антитрипсину; вміст церулоплазміну, холестеролу, фібриногену, протромбіновий індекс, фібринолітична активність.

  • 3. Індикатори мезенхімально-запального синдрому: у-глобуліни сироватки крові, осадові проби, оксипролін (білок вільний та зв'язаний).

  • 4. Індикатори холестазу: підвищення активності лужної фосфатази, 5-нуклеотидази, у-глутамілтранспептидази, вільні та кон'юговані жовчні кислоти, холестерол, (3-ліпо-протеїни, загальний та зв'язаний білірубін, білірубін сечі та калу.

  • 5. Індикатори шунтування печінки: амоніак, феноли, амінокислоти (тирозин, фенілаланін, триптофан, метіонін), жирні кислоти з коротким ланцюгом.

  • 6. Індикатори регенерації та пухлинного росту: а-фе-топротеїн сироватки крові.



АЛГОРИТМ ДОСЛІДЖЕНЬ ФУНКЦІЇ ПЕЧІНКИ

  • Діагностика захворювань печінки в клінічній практиці здійснюється на комплексній основі, яка складається із за-гальноклінічних, функціональних та інструментальних методів дослідження.

  • Діагностичний процес при захворюваннях печінки можна умовно поділити на три етапи:

  • Перший етап — встановлення факту ушкодження печінки. Лабораторні методи, які застосовують на першому етапі діагностики, відіграють роль відсіваючих факторів. Вони включають біохімічні та інструментальні методи дослідження. Загальноприйнятий мінімум біохімічних показників передбачає визнання таких параметрів: білірубін сироватки крові, аланін- та аспартатамінотрансферази, лужна фосфатаза, загальний білок та його фракції, тимолова проба, хо-лестерол, протромбіновий час, білірубін та уробілін сечі. Програма-мінімум має бути розширена, якщо результати перелічених тестів нормальні або ненадійні.



На другому етапі діагностики головним завданням є уточнення характеру осередкового або дифузного ушкодження печінки, тобто постановка діагнозу. Методи, які застосовують на цьому етапі, називаються селективними. Вони передбачають як біохімічні, так і інструментальні дослідження. При наявності гіпербілірубінемії необхідно насамперед провести диференційну діагностику жовтяниць, встановити тим самим генезис жовтяниці в даному конкретному випадку, особливо при неясній симптоматиці. (Класифікація та характеристика жовтяниць викладені вище, у підрозділі «Метаболізм пігментів»).

  • На другому етапі діагностики головним завданням є уточнення характеру осередкового або дифузного ушкодження печінки, тобто постановка діагнозу. Методи, які застосовують на цьому етапі, називаються селективними. Вони передбачають як біохімічні, так і інструментальні дослідження. При наявності гіпербілірубінемії необхідно насамперед провести диференційну діагностику жовтяниць, встановити тим самим генезис жовтяниці в даному конкретному випадку, особливо при неясній симптоматиці. (Класифікація та характеристика жовтяниць викладені вище, у підрозділі «Метаболізм пігментів»).

  • Третім етапом діагностики є деталізація діагнозу, тобто уточнення активності процесу, стадії захворювання, наявності ускладнень. Оцінюють характер та глибину порушень функцій печінки, ступінь печінково-клітинної недостатності, поширеність процесу, ступінь холестазу з використанням синдромної моделі біохімічних зсувів. Цей етап лабораторних досліджень являє собою програм у-максимум, що дозволяє якнайповніше встановити функціональні порушення та резерви печінки. Біохімічні дослідження, виконані своєчасно (по можливості в початковий період жовтяниці), найбільш ефективні.


скачать файл



Смотрите также:
Біохімічні показники при патології органів системи травлення до складу системи травлення входять травний канал, підшлункова залоза та печінка
0.43kb.
Фармакоекономічний аналіз фармакотерапії захворювань органів травлення (хронічного гастриту, пептичної виразки) Серед речовин, які впливають на функції органів травлення, виділяють такі групи лікарських препаратів
0.43kb.
Печінка Підшлункова залоза
0.43kb.
Фізіологія травлення функції системи травлення Травні
0.43kb.
Засоби, які впливають на функцію органів травлення Серед речовин, які впливають на функції органів травлення, виділяють такі групи лікарських препаратів
0.43kb.
Вегетативна нервова система
0.43kb.
Актуальність проблеми обумовлена значною поширеністю у дітей захворювань органів травлення
0.43kb.
Біохімічні показники при патології хряща та кісткової тканини хрящова тканина
0.43kb.
Фармакотерапія захворювань дихальної системи Симптоми та синдроми при основних захворюваннях органів дихання
0.43kb.
Біохімічні показники обміну вуглеводів у нормі і патології
0.43kb.
Біохімічні показники обміну білків у нормі І патології клінічне значення дослідження загального білка
0.43kb.
Біохімічні показники обміну ліпідів у нормі і патології
0.43kb.